Святослав Вакарчук

 
 
Біографія ]  [ Дискографія ]  [ Фільмографія ]  { Новини }  [ Політика ]  [ Форум ]  
 
   

Новини > Феномен Слави

4 Гру 2010

Славко Вакарчук

На початку грудня цього року “Океан Ельзи” дав концерти для російської публіки

Українці, які співають рідною мовою. Мабуть, єдина група, якій російська публіка підспівує по-українськи. Можна вважати це компліментом колективу або ж заслугою класичної фатальної харизми соліста Святослава Вакарчука, але успіх їх гастролей по Росії говорить сам за себе: пісні про кохання, як і раніше не набридли, а український рок все ще живий.

Славко Вакарчук – з хороших хлопчиків. Він не тікав з дому, не крав грошей у батьків, не різав вени і не йшов в запої, як того вимагає образ рок-ікони. Навпаки, він закінчив школу зі срібною медаллю, займався баскетболом і навіть два роки провчився в музичній школі по класу скрипки. Втім, надовго його не вистачило, тому перша спеціалізація соліста культової української рок-групи – теоретична фізика, а кандидатська дисертація на тему: “Суперсиметрія електронів у магнітному полі”.

Вакарчуку пощастило народитися у Львові. Пощастило як музиканту, тому що саме Західна Україна, що межує з Польщею, ще в радянські часи тяжіла до західної музики. Вже тоді у Львові можна було в ідеальній якості слухати стерео ФМ польські хіт-паради, що дозволяли стежити за найменшим рухом світової культури. І саме там, де молодий Башмет ще грав у ВІА “Львів’яни”, а біля Будинку книги можна було добути вініли всіх заборонених музикантів Заходу, зароджувалася нова українська музика – самобутня Буковинсько-Галицька естрада, яка і призвела до музичного розквіту 80-90-х.

 

Починаючи з піонера української естради Володимира Івасюка, який написав головний і довічний хіт української поп-культури “Червона рута”, і продовжуючи авангардними породженнями кінця 80-х в особі групи “Брати Гадюкіни”, які співали тоді розвеселі пісеньки на страшній мовній тарабарщині – західноукраїнському суржику з яскраво вираженим галицьким діалектом і вкрапленням польських слів, українська поп-музика відчайдушно шукала своє власне обличчя.

Чим ближче до 90-х, тим інтенсивніше звучали голоси музикантів, для яких співати українською ставало не лише викликом, а й нагальною потребою. І ці голоси неможливо було не враховувати – сама Пугачова запросила хуліганів Гадюкіних виступати на її “Різдвяних зустрічах”.

Співати український рок ставало модно і круто. Пісні першопроходців звучали на радіо і навіть по телевізору. Починалався абсолютно інший час після тривалого мовчання, коли українських артистів ніби й не існувало. Нова історія писалася з нового аркуша, і на ньому прагнули вміститися молоді, талановиті і самовпевнені вискочки. І тому 90-ті стали золотою ерою українського року: фестиваль “Червона рута” одним з перших дав потужний стимул для молоді виповзти з підвалів і заявити про своє існування. Орієнтований на західні стандарти Львів, Івано-Франківськ і навіть інтелігентний Київ вибухнули іменами “Океану Ельзи”, “Воплів Відоплясова”, “ТНМК” (Танок на майдані Конго), “Крихітки Цахеса”, “Скрябіна” та інших. Натовпи фанатів збирають рок-фестивалі “Рок-екзистенція”, не відстають і джазові фестивалі, які відразу захльостують всю країну. Країна дихає, живе, заряджена енергією молодості, потужним, буйним звуком, різношерстими тембрами голосів, що рвуть душу, яким раптом стало “можна” і вони виспівують.

Якщо спочатку було популярно “робити як там”, то тепер, з набуттям незалежності та цілого мішка райдужних надій на інше майбутнє, стає все крутіше “робити як тут”: український фольклор проростає в рок-музику настільки глибоко, що до середини 90-х виявляється, мабуть, самим модним трендом. Саме в цей момент на сцені з’являються два якісних чоловічих вокальних колективи – інтелігентний джазовий Man Sound з їх академічним виконанням акапельних пісеньок, і “Пікардійська терція”, що складається суцільно з диригентів-хоровиків – чергових львів’ян, про які пішли легенди спочатку по всій України, а потім і за її межами, оскільки вокальним здібностям цього колективу можна аплодувати, причому аплодувати стоячи. І ті й інші звертаються за натхненням до народних мелодій, переробляючи їх в поп-музику і джазові варіації різного ступеня легкості, але процес вже не зупинити – українська мелодика виривається з кордонів народного жанру, народних хорів та ансамблів у вишиванках і стрибаєу світ великої серйозної музики. Далі, ніж можна було уявити.

Настає середина 90-х – і нова зима приносить нове ім’я. Безглузда назва романтичного спрямування, “Океан” невідомої і ніколи не існувавшої “Ельзи” починає записувати свої пісні, і буквально на очах країну накриває хвилею повнозвучної, української, львівсько-ліверпульської-народної, мелодики. Мелодики, яка буде властива “Океану” з першого дня і по самий сьогоднішній день. Від першого наївного урбан-року, з часом переросло спочатку в український варіант брит-попу, а потім у самобутній і глибоко національний поп-рок. Групі, що була спочатку однією з небагатьох, у результаті було уготовано залишитися єдиною.

У 1998 році львівська група переїжджає до Києва і починає творити по-дорослому. У цьому році виходить перший альбом групи “Там, де нас нема” – кліп на однойменну пісню стає першим українським музичним відео, яке потрапляє в ротацію російського MTV.

У травні 1999-го “Океан Ельзи” виступає з цією піснею в переповненому “Олімпійському”  і Москва вперше підспівує їм – як чесно зізнався Слава, “ми тоді вийшли на сцену, почали співати – і я офігів”.

Складно уявити собі колектив, який би змінив практично всіх музикантів, але при цьому залишився собою, зумів продовжити сходження і зберегти те саме обличчя, яке захлинаючись любили в 90-і і так само продовжують любити і зараз. Ще складніше зрозуміти, яким чином “Океан” пережив всі музичні політичні кризи, які й призвели в результаті до того стану української поп-музики, в якому вона перебуває останні роки. І вже зовсім незрозумілим здається популярність цієї групи за межами України – вони ніколи не співали пісень російською мовою, не їздили на “Євробачення” і не пробивалися до чартів загальноприйнятими способами.

Слова у піснях завжди були так само важливі, як музика, – вони ніколи не ілюстрували мелодію, просто тому, що Вакарчук – музичний поет. В одному з інтерв’ю Слава сказав: “Мені насправді слова і не потрібні, мені вистачає музики – якби я співав для себе, я б співав без слів. Але я співаю для людей і розумію, що їм зі словами легше”.

Його пісні завжди написані українською мовою, за винятком пари текстів англійською. І ніколи по-російськи. Тим дивніше, що Москва йому це вибачає. Та що там Москва – поколесивши по різних країнах з концертами, здивований Вакарчук зізнався – підспівують скрізь. Іноді співають приспів, не чекаючи, поки соліст демонстративно запропонує публіці мікрофон, – на концертах “Океану” Вакарчук не заграє з залом: він спілкується з ним так, ніби ви прийшли до нього в гості і зараз він буде вас пригощати своїми улюбленими стравами. Почастує “кавою” і живою водою. І захочеться дихати, сміятися, плакати, любити. І неважливо, по-англійськи, по-українськи чи по-російськи.

Вони ось вже 15 років співають музику на самому краєчку душі, і весь цей юнацький надрив, здавалося б покликаний перезріти і зів’янути з віком, навпаки, стає все міцнішим, все витриманішим, осмисленим і драматичнішим. Колишні “Океани” з їх лірикою навіть близько не стояли до того зоряного рок-натиску, який просто збиває з ніг кожного хто побував на концерті нинішнього Вакарчука.

Давно проводять аналогії між Fool’s Garden і Beatles. Для цього є підстави, але з поправкою на блазнювання. Подібний скомороший рок допомагав вижити в Росії 1990-2000-х: “Дюна”, “Мегаполіс”, “Манго-Манго”, “Ляпіс Трубецькой”, “Ленінград”, “Заборонені барабанщики”, “Ундервуд”. До псевдонародної (“мужицької”) стилістики тяжіють  “Дюна” і “Ленинград”; до естетсько-інтелектуальної – “Мегаполіс” і “Ундервуд”, “Манго-Манго” і “Заборонені барабанщики” – десь посередині.

Мабуть, секрет дуже простий. Це – феномен Слави. Тому що “Океан Ельзи” – це Вакарчук.

Такої зовнішності і скромного росту герой, який не соромиться зізнаватися у помилках, не боїться оступитися і, може бути, саме тому до цих пір йде вперед. Почавши свою рок-кар’єру разом з цілою плеядою потужних голосистих груп і продовжуючи її друге десятиліття в практично повній самоті. А його напарники по групі – Денис Глінін, Денис Дудко, Петро Чернявський і Мілош Єліч, – як не крути, але є талановитими, яскравими і самобутніми, але – променями слави Вакарчука. Його співавторами і сомузикантами, але не рівними. Тому що без Вакарчука “Океан Ельзи” не має абсолютно ніякої цінності.

Повна реформація групи, яка почалася з відходом Павла Гудімова і продовжилася розставанням з Юрою Хусточкою і Дімою Шуровим, не позначилася на ту дивовижну пронзливість, чуйність й багатогранність музики, яку “Океан” не робить, а творить. Що сьогодні рідкість. Тому що штампувати альбоми вигідно, а творити – накладно: немає гарантії окупності.

У “Океанів” за 15 років їх життя останній альбом – всього лише сьомий за рахунком. Dolce Vita, на підтримку якого і затіяли весь цей тур по містах і селах Україні, Росії і Білорусії, – дітище зовсім не солодкого життя, а скоріше несправджених надій (явний політичний підтекст заголовної пісні диска) і бурхливого творчого зростання, коли будь-який одяг стає малим , починаються пошуки, сумніви, відходи, повернення …

Тому й народився два роки тому авторський проект Вакарчука під назвою “Вночi”, в якому джаз, фолк, класика і поп породили небувалий симбіоз всього того, що в різних пропорціях довго перемішувалося в творчому загашнику Вакарчука і всі ці роки наполегливо шукало можливості виплеснутися назовні. Проект, який тут же породив мільйон чуток про розпад “Океану Ельзи”, про занепад головної української рок-групи, про творчу кризу її соліста …

А насправді йому просто захотілося інакше. Щоб і симфонічний оркестр, і гуцульський дух у всій його красі, і мотиви, які плетуть мереживо у його душі, і все те, що він любить, – і разом, відразу, одночасно. Як дитина, якій хочеться в день народження виконання одразу усіх мрій, тому що немає сил терпіти, чекати, гадати, коли ж нарешті.

Dolce Vita – альбом складний, дорослий, пережитий, з відлунням політичних перипетій, що торкнулися життя групи. З єдиною внутрішньої драматургією, яка так притаманна всім альбомами “ОЕ”, – їх спочатку слухаєш від початку до кінця, потім – улюблені пісні, поки не заучений кожен вдих, кожна гармонія, кожну пауза, і знову за номерами, від першої до останньої …

Слава, мабуть, єдиний український виконавець, який дозволив собі бути таким, яким він є, незважаючи ні на що. Ні на своє недовге і щире депутатство, яке в нього не вийшло поєднати з музикою. Ні на свою щиру підтримку “помаранчевої” влади, яку він надавав від усієї душі і за яку не соромиться, а тільки кожен раз підкреслює, що більше – ніколи. Ні за Майдан, на якому голоси “Океану”  звучали єдино можливими, що потрапляють у саме яблучко цього відчайдушного і такого світлого в ті дні пориву змінити своє життя …

Він абсолютно цілісний і відкритий, в музиці і в побуті. І тому альбомів “Океану Ельзи” завжди так чекають – як нового роману або збірника віршів. Адже кожного разу, з кожним альбомом, в народ йдуть точні, немов прицільний постріли, і дивно яскраві формули життя і, звичайно, кохання.

У “Океану Ельзи” мало веселих пісень. Точніше, у “Океану Ельзи” веселих пісень просто немає. А ті, що є, хочеться не те почути, не то прочитати, а після вивчити на пам’ять. Тому що якось так виходить в житті, що трапляються моменти, коли потрібно саме ці слова. Слова, якими співає Вакарчук і які дивно точно лягають в канву людського буття. Прожиті. Пережиті. І заспівані.

Може бути, саме в цьому секрет феноменальної  для українського артиста любові російських меломанів. Настільки глибокою, щоб зібрати у двадцятиградусний мороз у “Крокусі” багатотисячну аудиторію, більша частина з якої підспівувала слідом за Вакарчуком весь концерт. Чутливо реагувала на кожен жарт, захоплено тягнула руки, коли Слава вибігав на сам край сцени, ризикуючи звалитися до розпалених  фанатів.

“Знали б ви, скільки ми витратили сил і нервів на те, щоб у цьому залі спробувати бути до вас ближче! – Зізнався на початку концерту Слава. – Ось чому так завжди: або зал хороший, але публіка далеко, або публіка близько, а зал жахливий? Треба з цим щось робити!”

Напевно, варто відзначити, що “Крокус Сіті Хол” в ієрархії московських сцен – аналог Карнеґі-холу, а в кар’єрній діаграмі світових зірок шлях від розбитих клубних сцен до оксамитових лож – це шлях дорослішання виконавців, які пройшли разом зі своєю аудиторією від екзальтації реву й свисту до необхідності почути кожне слово музиканта і кожен його подих. Від розваги – туди, де починається справжня культура.

Але навіть в серйозному і пафосному залі українські рокери “запалили”, подолавши всі можливі бар’єри. “Океани” зуміли обняти звуком аудиторію і захопити її туди, де не має значення оксамит крісельної оббивки. Де неважливо час і ті зміни, які воно з собою несе. Де все одно, які стіни навколо, тому що ти щось не змінюєшся, ні тоді, ні тепер, ні потім. Де в засніженому львівському дворику лунають ті самі голоси, де завжди точно знаєш, що є найголовніше, де, закусивши губу, повторюєш про себе: “Я не здамся без бою”.

  1. Шановний Святославе,
    Мені 25років, я слухаю Ваші пісні від самого початку ОЕ. Під ними виросла, одружилася і стала мамою і по сьогодні завмираючи слухаю. Щиро Вас поважаю і захоплююсь Вашим талантом!

    Коментар by Христина — 19 Кві 2012 @ 21:51

Коментувати

Ви мусите увійти, щоби коментувати.




SpotUA






 
 













© Вакарчук.ком - клуб прихильників, 2008-2009




РЕКЛАМА