Святослав Вакарчук
Група “Океан Ельзи” виступила в Сімферополі в рамках всеукраїнського туру з концертом, який отримав назву “Тихий Океан”. І дійсно – якщо є “Тихий Дон” Шолохова, чому не бути “Тихому Океану” Вакарчука? Під цією загадковою назвою ховається “нова-стара” програма, в яку увійшли кращі композиції з усіх чотирьох студійних альбомів групи в кардинально новому аранжуванні. В акустичному турі кількість “океаністів” збільшилося: до “прекрасної п’ятірки” приєдналися струнний квартет (дві скрипки, альт, віолончель), перкусіоніст та жіноча вокальна група.
Чому “Океан Ельзи” раптом вирішив переспівати свої старі пісні? “Просто так”, – просто так відповів на прес-конференції лідер групи Святослав Вакарчук, який закінчив фізфак Львівського університету, працює над дисертацією і взагалі розумна молода людина. Вакарчук був без кепочки і без окулярів, які так запам’яталися з минулих прес-конференцій. І зпустився з місця в кар’єр.
Виявляється, зовсім не передбачалося, що всеукраїнський тур групи вийде таким масштабним. Хотілося охопити всього лише сім міст – “най-най”, які б зрозуміли і прийняли нову програму (чи входив в число цих престижних міст Сімферополь – невідомо). Хотілося залучити на концерти не зовсім звичну публіку – не тільки молодих шанувальників, але й глядачів більш старшого віку.
Глядачів більш старшого віку в результаті залучили. А сім міст перетворилися на 25. Енергійні промоутери не дозволили “Океану” знехтувати масштабами. Але характер нового проекту залишився колишнім, близьким до джазу, який підкоряється законам класичних творів, акцентує різницю між великими і камерними залами. “Адреналінити” публіку не передбачається, її збираються завойовувати поступово. До речі, батько Вакарчука, ректор Львівського університету, дивився новий концерт “Океану” і відгукнувся про нього схвально. Син, як відомо, за батька не відповідає, але позитивний відгук оцінив.
Крім питань про батька, Вакарчука на прес-конференції запитували Бог знає про що. Окремі журналісти, які ще досі не подорослішали, просто хизувалися, перебуваючи в не зовсім адекватному стані. Вони посилено намагалися звертатися до Святославу на “ти”. Інші пожерла лідера “Океану” захоплені закоханими очима.
Прес-конференція проходила в досить швидкому темпі. Святослав Іванович “кулеметно” розмірковував про розвиток шоу-бізнесу в Україні, про молоді гурти, про численних фанатів “Океану Ельзи” і про те, що популярна група нікого дивувати не збирається: “Завдання у нас – просто жити і радіти, що ми є”. Багато гарних слів сказав Вакарчук на адресу квартету “Колегіум”, який влився зараз в “Океан Ельзи”. Зізнався в любові до Криму, швидкої їзди на авто і в нелюбові до рекламних роликів. Точніше, рекламні ролики, на думку Вакарчука, це зовсім не мистецтво і група себе з ними, роликами, не асоціює. Ось написання пісень, виконання музики — це так.
Святослав явно пожвавився, коли зайшла мова про Руслану і “Євробачення”. Відразу стало зрозуміло, що конфлікт з Лижичко, що виник з приводу першого в країні “платинового диску” за 100 тисяч проданих альбомів, ще не вичерпано. Асоціювати Руслану з Закарпаттям Вакарчук відмовився, заявивши, що її пісні – це, скоріше, Гуцульщина, угорські мотиви. “Євробачення” взагалі не знаходиться в полі інтересів “Океан Ельзи” – це “більше політичний, соціальний конкурс, ніж музичний”. Тому у відповідь на запитання, чи поїде “Океан” на “Євро” в майбутньому році, Вакарчук відповів: “Вам видніше – ви ж до Туреччини ближче”.
Поки ми міркували, як швидше дістатися до Туреччини уплав, Слава з “Тихого Океану” навідріз відмовився представити себе в ролі ведучого телепрограми “Шанс”, залишивши цю “почесну місію” Наталії Могилевській, – і правильно зробив. Не знаю, яке у нього ставлення до цієї самої Могилевскої, але своє негативне ставлення до “Шансу” Вакарчук не приховував.
Мабуть, відомий музикант лукавив, заявляючи, що не хоче зніматися в кіно (“хотів би – в п’яти фільмах уже знявся”). Здалося, що хоче, дуже навіть хоче. І справа зовсім не в тому, що він поганий актор. Просто йому не представлялася ще така нагода, як, наприклад, Олегу Скрипці, який брав участь хоча в двох новорічних інтерівських проектах – “Вечорах на хуторі поблизу Диканьки” і “Попелюшка”.
І ще – Вакарчук на прес-конференції представляв “Океан Ельзи” одноосібно. Інші музиканти, за словами лідера, “ще не доїли”. Що ж, смачного.
До вечора музиканти, мабуть, доїли, а апетит глядачів розігрався задовго до того, тому концерт в приміщенні Кримського Українського музичного театру під загрозою зриву не виявився. Для того, щоб переконатися в популярності “Океану Ельзи” в Україні, достатньо було поспостерігати, що діялося на концерті в Сімферополі. Зал не просто повний – суперповний, глядачі сиділи в оркестровій ямі, в проходах між кріслами. Численна охорона намагалася відловлювати тих, хто фотографує, але таких було безліч, і коли суворі охоронці порядку, блукали в темряві по залу, добиралися-таки до заповітної мети, ця сама мета, частіше всього жіночого роду, невинно плескала величезними очками і показувала відсутність всякого фотографічного апарату: “Рученьки ось вони!” охоронці не лютовали – вони теж люди.
“Океан” вдарив децибелами так, що одразу виникли стійкі сумніви в тому, що він “Тихий”. Всі обіцянки про те, що адреналін буде надходити в кров поступово, залишилися на прес-конференції. Зал одразу занурився в звичні міць і розмах – і був цьому радий. Святослав Вакарчук в розкльошених штанах та довгому шарфі, як завжди, викликав вогонь на себе, працював невтомно, то проробляв пристрасні маніпуляції з мікрофонною стійкою, то пританцьовував з бубном, то шаманив, стоячи на колінах. Зал захоплено приймав “Мало менi” та “Друга”, “Я їду додому”, “Ото була весна” і багато іншого, фірмового від “Океану Ельзи”. На біс прохали “Вiдпусти”, і “Вiдпусти” прозвучало. Кажуть, у Києві група працювала на біс ще 45 хвилин. У Сімферополі все було набагато коротше. До речі, те, що концерт був незатягнутим, – це добре. Все-таки деяка одноманітність втомлює, а так вийшло ненудно і сильно, залишився гарне присмак.
Музиканти “Океану” були, як завжди, стильними і емоційними. Класичний “Колегіум” всіляко намагався не відставати і звиватися так, що мало не здалося. Одна з бек-вокалісток, мабуть, дещо “переборщувала” в демонстрації свого “ульотний” стану, але це навіть додавало особливий колорит. Вакарчук раз у раз щось пив із стаканчиків і склянок, розставлених по всій сцені. Було багато квітів.
Шанувальники “Океану Ельзи” – особлива стаття. Спочатку маси ще якось стримувались, висловлюючи себе хіба що в звуковому плані. Далі – більше. Юні шанувальники повскакувала з місць, співали разом і замість “Океану”, співали, природно, українською, підтверджуючи, що антагонізм між мовами в Криму – пуста справа. У хід пішли запальнички і вогні мобільних телефонів. Якийсь хлопець поруч зі мною просто молився, ревно відбиваючи поклони і підкидаючи руки вгору. Все це нагадувало епізоди зі старої комедії “Свято святого Йоргена”, де натовпи людей в параної повзли зцілятися до пройдисвіта. “Океан Ельзи”, звичайно ж, не були тим самим пройдисвітом, але і молодь наша – не напівграмотні прочани, але ажіотаж був приблизно такого ж градуса. А чого ж не було? Не було халтури, не було млявого, напівсонного існування на сцені, до чого вже привчили нас столичні гастролери. Не було гордовитої впевненості, що “і так з’їдять”. Не було і дешевого загравання з глядацькою залою.
…Здавалося, найбільш завзяті фанатки ось-ось прорвуться на сцену і зроблять з Вакарчуком щось екстраординарне – роздягнуть, наприклад, догола. Але Вакарчук сам попереджувального оголив торс, і до повного стриптизу справа не дійшла. По закінченні концерту на виході з Українського театру винахідливий чоловік явно не юного віку продавав якісь кольорові ганчірки, тихо переконуючи, що це – від “Тихого Океану Ельзи”. Покупці, впевнений, знайшлися.